Замечательный дубовый столик для друзей в уютной кафешке. Тут можно постишить, посмешить, поздравить с праздниками и просто поесть виртуальных пироженок. Фотки котиков, собачек и ежиков приветствуются. Фотки политиков запрещены (но если смешно, то можно) Заходите, хозяйка вас ждет!
ДВІ ГОДИНИ ЖИТТЯ Олексій почув крик. Нелюдський і повний жаху. Коли він із товаришами по службі піднялися на третій поверх зруйнованого будинку, то побачили. Побачили він страшну картину. Посеред кімнати лежав кіт. Його лапи були зв'язані скотчем, а на шерсті. Ледве-ледве виднілися прикріплені й натягнуті контакти від мін. Коротко підстрижене волосся під каскою встало в нього дибки. Багато чого йому довелося побачити на цій війні. Такого, що нікому не побажаєш. І сме.рть друзів, і звірс.тва окупантів, але таке. Може, саме те, що вони використовували як приманку кота, так вразило його. Адже вдома, крім дружини та дітей із батьками. На нього чекали дві кішки та вівчарка. Він просто уявити собі не міг, що хтось може вчинити таке. -Він же, живий. Пояснював Олексій командиру підрозділу і хлопцям, але. Ті говорили тільки одне. Немає сенсу ризикувати своїм життям. Треба відійти від будівлі й підірвати заряд. Але Олексій. Він був не згоден. -Ти мало смер.тей бачив на своєму віку?!!!! Кричав на нього командир. - Мало? Що я твоїй родині писати буду? Заги.нув рятуючи кота? Ти з глузду з'їхав?! -Ні. Відповів Олексій. Не збожеволів, але. Не піду. А ви йдіть. Відійдіть подалі й чекайте на мене. Я везучий. Ви ж знаєте. Командир і товариші по службі ще деякий час лаялися. Але побачивши рішучість в очах мінера. Пішли. Пішли і стали чекати. Олексій підійшов до тварини, яка дико кричала. В очах кота, звернених на нього, були му.ка, жа.х і благання про допомогу. Чоловік став на коліна, поруч і погладив пухнастого мучен.ика. По задніх лапах. Це було єдине місце, до якого можна було торкатися, не боячись, що детонують міни. Кіт сіпнувся і затих. Його очі дивилися на людину і в них було питання. -Все буде добре. Заспокійливим голосом сказав Олексій. -Я тобі обіцяю. Ти, головне, не смикайся. Добре. Полеж, бідолаха, і почекай. А я вже все зроблю. Йде? І кіт. Раптом заспокоївся. Він зрозумів. Людина прийшла і вона не кине. Він допоможе. Він врятує. Кіт тихенько нявкнув і поклав голову на брудну підлогу. І Олексій приступив. Давно вже він займався розмінуванням, але цей випадок. Цей раз був особливим. Він став на шляху у смер.ті. Став у сотий раз. І вона стояла в нього за спиною, заглядаючи через плече на його спритні руки. -Спритно ти. Сказала Смерть. -Вийди. Сказав Олексій. -Я його не віддам. -Що тобі до нього? Запитала вона. -Адже загину.ти через нього можеш. -Значить, доля така. Відповів він. -Але я його не кину. -Вот як. Відповіла Смерть. -Не кинеш? Навіть в обмін на життя? -Іди й не заважай. Відповіла ЛЮДИНА. -Відійди. І вона відступила. Вона стояла в кутку і дивилася на те, як він обережно й уважно знімав із маленького, тремтячого тільця дріт за дротом. -Ач ти. Сказала вона і посміхнулася. Перший раз за останню тисячу років. -Ач ти. Повторила вона і. Пішла. Наостанок повернувшись і провівши рукою. Ніби знімала пелену. Дві з половиною години Олексія пролетіли, як п'ять хвилин. Вийшовши з дому з котом на руках. Він почув, як увесь підрозділ разом вигукнув. Слава Героям! І віддали йому честь. Але він не вважав себе героєм, ні. Просто, це була його повсякденна робота. Робота, рятувати людям життя. І тваринам. Кіт притискався до своєї людини. З його очей текли сльози. Він захрипів і знесилився, але. Муркотіти він міг, що й робив. Хлопці гладили його і намагалися нагодувати і напоїти, але. Нічого не лізло в нього. Він не міг їсти. Але руки. Ці добрі, грубі й ласкаві руки солдатів. Вони повертали його до життя. Даючи надію на те, що тепер буде все добре. Тепер він третій кіт. Вдома в Олексія. Він чекає. Чекає на свою ЛЮДИНУ. Разом з іншими кішками, вівчаркою. І сім'єю. Як його назвали? Я не знаю. Але йому дадуть гарне ім'я. Правильне ім'я. А Олексій? А він і далі воює проти загарбників і рятує життя. Людям і тваринам. Бо не може інакше. Не може. Олег Бондаренко - Транський P.S За матеріалами справжньої події. Переклад Лариса Войтковська
ВІД ЩЕДРОТ ВАШИХ... Великий білий пес ішов по колу. Люди стояли біля церкви й чекали на появу священика. У ногах їхніх стояли кошики, наповнені всілякими наїдками. Булочками, пирогами та ковбасками. Домашнього приготування. Пес ішов і дивився на все це багатство. Іноді він підходив ближче, не в силах стриматися. Ковтав слину і принюхувався. Люди відганяли його, покрикуючи і прикриваючи приготовлену їжу. За ним ішла собачка з відвислими сосками, а поруч із нею двоє маленьких і худих цуценят. Вона не підходила близько. Вона дивилася на свого добувача і захисника. Великого білого пса. Вона знала, якщо йому дадуть що-небудь. Він не стане їсти. Він покличе їх, але… Люди відганяли його. Весь довжелезний ряд. Весь. Всі до одного, відмовили йому. Вони чекали, щоб освятити їхню їжу і віднести її додому, і ця собача компанія не входила в їхні розрахунки. Вони стояли вже давно. Займали чергу з самого ранку, намагаючись опинитися ближче до виходу з церкви. Вони спішили… Пес підійшов до самого початку черги і присів поруч із жебраком, який сидів на паперті. Високий чоловік у старому одязі. Худе, злегка довгасте обличчя, маленька борідка й очі. Блакитні, як небо над ними. Жебрак дивився, як пес обходив байдужу чергу і зітхав. Зітхали обидва. Пес і жебрак. Пес засмучувався через те, що йому не вдалося погодувати свою собачу пару та їхніх цуценят, а жебрак… Жебрак засмучувався відразу з двох причин… Він дивився на людей і думав про щось своє. Самка з цуценятами підійшла до них і лягла. Цуценята притулилися до неї. -Не подають? Запитав жебрак великого білого пса. Той подивився на чоловіка і зітхнув. -Ось і мені теж шкода. Погодився жебрак і хотів сказати ще щось, але тут… Тут двері храму розкрилися і звідти. З'явилася процесія. Багато одягнений піп попереду, а за ним. Ціла процесія помічників. У руках у священика було дві штучки. Однією він помахував і від неї йшов дим, а з вншої розліталася водичка. Черга пожвавилася і стала розкривати свої кошики. Знімаючи з них покривала, закриті раніше для білого пса. Жебрак пожвавився. -Зараз, зараз. Сказав він білому псу. -Зараз. І простягнув праву долоню до попа, що вийшов. -Подайте Бога ради. Сказав жебрак. І додав. -Від щедрот ваших. Священик подивився на нього суворо і з досадою. І відразу помічники зашикали на нахабного жебрака. А один у довгій рясі сказав. -Йди туди. І кивнув на присутніх освятити їжу. -Чого тут просиш? Вони ось і подадуть. Жебрак подивився на нього і відповів. -Вони не подають. -А що ти від нас чекаєш? Відповів служка. -Від вас і не чекаю. Погодився жебрак. Піп із супроводжуючими пішов далі. Він помахував кадилом і кропилом, а парафіяни кланялися йому і хрестилися. Вони посміхалися і клали в руки служкам пожертви. Жебрак подивився на все, що відбувається, і знову важко зітхнув. Він поліз у кишеню своєї старої, розтягнутої куртки і дістав звідти… велику булку. Білий пес подивився на хліб і ковтнув слину, але не наважився. Тільки глянув на свою суку і цуценят. Він знову зітхнув. Жебрак відламав від булки половину. Потім подивився на цуценят і теж зітхнув. Розламав обидва шматки на рівні шматочки й роздав собакам. Ті радісно повизгували, стали їсти. Жебрак ще раз глянув на ряд людей із кошиками. Так смачно пахли ці кошики і встав. -Їжте. Їжте, мої хороші. Сказав він і погладив цуценят і великих собак. -А я, мабуть, піду. Нічого мені робити тут. Не подають тут божим створінням… Він пішов, не озираючись і коли великий пес доїв свій шматок булки і захотів подякувати добрій людині. Той зник, ніби розчинився в повітрі. Ніби, його й не було ніколи. Ніколи не було… А люди несли додому освячену їжу й уявляли, як вони сядуть із родичами за святковий стіл. Давно накритий і що нетерпляче очікує на них. І розповідатимуть, як довго вони чекали Божого благословення і. І дочекалися його. І який був хороший священик і як він сказав правильні слова і вони вклонялися йому і відповідали, а всі рідні будуть їх хвалити і дякувати за цю їжу. А великий білий пес, його дружина і їхні двоє цуценят. Дивилися їм услід і в очах пса було щось таке. Таке… Жалість, чи що. Співчуття? Розуміння? Адже більше нікому було подивитися їм услід. Нікому… Зовсім нікому… Подайте від щедрот ваших. Подайте Не закривайте душі й серця ваші. Ваші. Бо рука того, хто дає, не збідніє. А душа його буде наповнена. Наповнена. Душа. У кого, вона, звісно, є. Якщо вона є. Ось і все. p.s За мотивом справжньої події. Олег Бондаренко-Транський
Публикации
. Трошки з запізненням! Хай в житті все вдається, а мрії збуваються! 
