Что говорил Любомир Гузар еще в 2013 году - стоит почитать:
Про лідерів і відповідальність
В історії України село часто було духовно сильнішим за інтелігенцію. Інтелігенція часами в нас була трохи угодницька. Інтелігенції далеко не завжди вистачало і жертовності, і революційної наснаги.
До слова, освічені люди — то не значить інтелігенція. Як ти ходив до високих шкіл, то не значить, що ти вмієш думати, то є різне. Інтелігент — то не освіта, то — знання, думання, вплив і відповідальність…
Правдивим провідником міг бути навіть добрий господар на селі, якщо призвичаєний до думання, мав розум, авторитет і вплив на громаду. Саме таких, саме тому в Україні й нищили безжально.
Легко голосувати за тих, хто свої кличі дуже просто і ясно ставить. Такі проводирі постають на ґрунті порожнечі. У темряві багатьом вони видаються смолоскипами. Головно тим, які люблять слухати, але не хочуть думати. То є слабкість нашого політичного мислення. То є наша лінь моральна.
Люди мусять навчитися ставити собі питання: чекайте, — ми голосуємо, чи ми вибираємо? Добра обіцянка є безумовною настановою лише для людини несвобідної. Бо свобідна людина має мислити вільно.
Будьмо обережні. Держава не постає на криках і кличах.
Про сучасних націоналістів і патріотизм
Вони подають себе як спадкоємці бандерівців, але направду то є новотвір на старих кличах. "Ми любимо Україну, бо вона найкраща. Ми — найліпша нація, бо Богом благословенна. Що будемо робити, аби Україну порятувати? Революцію будемо робити! Ми патріоти — бо ми націоналісти!"
Правдивий патріотизм — це любити своє, але поважати інакше. То для них дуже тяжко виходить. Бо потребує, знаєте, певної духовної оглади, якої, мені здається, ці люди не мають, на жаль. У демократичній констеляції буде тяжко їх інтегрувати.
Так, то правда, вони проти влади, котра цілковито нас руйнує. Та є підозріння, що влада їх використовує: "От бачите, це — націоналістичні різуни, то є загроза". Я не знаю до кінця, хто їх контролює, чи до кінця ті провідники відповідальні.
Під їхні знамена приходять люди щирі, свідомі, часто жертовні, люди прості, а та простота не йде їм на користь, вони дуже часто не вміють розрізнити, що добре, що лихе.
Вони, на жаль, не мають інтелектуального проводу, поняття державного думання, мають чорно-біле уявлення про світ. Тому з ними трудно співпрацювати.
Вони готові боротися, робити революцію, готові воювати за Україну. І, думаю, як буде треба, Україну боронитимуть. А от їхні провідники — не думаю, що готові на ділі.
Але мусимо якось так зробити, щоби цих щирих людей не відіпхнути цілковито, не зробити більш затятими, як вони є сьогодні. Їх треба включити в спільну боротьбу за майбутню Україну. Вони поки дрібні є, але їх треба навернути на велику скалю, працювати над тим. Я не хочу їх осудити, хіба щось буде дуже злого. Проблема — треба добре подумати, як, з одного боку, не замикати очі на дійсність, а з іншого — як включити їх позитивно в політичне русло.
Про тогочасну опозицію
Я не бачу ніякої практичної різниці між владою та опозицією. Якби сьогоднішня опозиція прийшла до влади, не думаю, що була би справді інакшою. Я застережуся: і серед тих, хто в опозиції, і серед тих, хто у владі, є якесь число солідних, поважних людей, є навіть ті, хто — майже нарівні зі справжніми державними мужами. Які мислять широкими категоріями, думають про справжнє добро цілого народу, загальне благо. Я ж не кажу, що світ біло-чорний: усі, хто при владі, — чорти, а всі, хто не при владі, — ангели.
Але ж назагал, на мою думку, між владою і опозицією суттєвої різниці нема. Ми можемо поки що говорити лише про конкретних осіб. Є ті, хто цінує людину і цінують свободу. Бо той, хто правдиво цінує людину, той неодмінно цінує її свободу.
Наша опозиція не проявила себе дуже чітко. В конкретних обставинах, коли їхній голос має бути почутий, не можуть ясно промовити до народу.
Чого шукають наші опозиціонери? Влади. Чи вони справді будуть працювати як треба, як дістануть владу? Побачимо, дай Боже. Там гарні люди є. Але я не є певний. Мені здається, що вчинки будуть такими ж, а слова, можливо, іншими. Бо людей, які мислять широкими категоріями, поки що до сліз мало.
Про статус і роль церкви
Ми, греко-католики, прагнемо мати патріархат. Але одної речі деякі люди або зовсім не хочуть зрозуміти, або дуже трудно її розуміють. Що патріархат — то не є ціль. Патріархат — то є засіб, щоби наша церква мала більше змоги бути собою. Чи маємо ми титул, чи не маємо титулу, то вже є річ другорядна. В нормальних обставинах така церква, як наша, повинна мати статус патріархату. Але то не зробить нашу церкву кращою. Нашу церкву робить кращою сама церква…
То політик міряє людей мільйонами виборців, вояків чи платників податків. Слуга Божий міряє спасенними душами. Кожна спасенна — то цінність.
Про згуртованість і взаємопоборення
Нездібність співпрацювати — то дуже поважна трудність для українців. Респектувати принципи, домовлятися й бути певними, що та домовленість буде додержана, — складна справа…
Дозволю собі такий поганий жарт. Потрапив чоловік до пекла. Є казани, в яких сидять німці, поляки, американці, парагвайці. Біля кожного казана є пара чортів, які пильнують. А поряд із одним казаном нікого немає. Чоловік запитує — а чого так? Йому відповідають: там українці, тільки хтось піднесе голову — самі стягнуть на долину.
Українців століттями роз'єднували, українці століттями призвичаювались виживати поодинці, українців століттями призвичаювали воювати між собою.
Митрополит Шептицький у пастирському посланні "Не убий!" закликав не тільки не вбивати поляків чи євреїв, то зрозуміло. Він закликав не вбивати брата свого, це був лист проти братовбивства, проти взаємопоборення…
Коли в тебе забирають те, що вважаєш цінним, ти за то борешся. Коли громаді щось загрожує, громада гуртується.
Якби сьогодні Путін пішов на Україну, Україна згуртувалась би. Знаю одного чоловіка, він двох слів українських не знає, але він сказав — якби хтось завтра на Україну пішов, то я би боронив Україну. І він би боронив, я певний.
Як почнуть сильно утискати свободу, багато хто постане її боронити. Але я питаю себе, питаю вас, питаю цілий світ: чи потрібно таких засобів, аби навчитися бути свобідними? Чи неодмінно потрібний ворог, аби згуртуватись?
Я твердо кажу — ні.
На чому тримався Радянський Союз, на чому нині тримається Росія? Простий клич — "Світ проти нас! Мусимо гуртуватися й боронитися!"
Треба не тільки вчитися цінувати власну свободу, треба вчитися спільно шанувати спільну свободу. Треба вчитися єднатися, щоби не було спокуси роз'єднувати…
Про сильну руку і властолюбців
В Україні, так мені здається, є не те щоби прагнення, а, скорше, певний попит на такого собі поміркованого диктатора. Ми хочемо мати справедливого князя, гетьмана чи президента, який усе розв'яже за нас Візьме на себе той тягар. Нехай навіть ціною частини нашої свободи.
І тоді приходять такі, як Гітлер. Говорячи про справжнє відродження, правдиву справедливість. Кличі просто ставить — за таким легко йти.
Потім багато хто опритомніє, а хтось — ні. Колись моїми сусідами були старі італійці, то вони одверто жалкували за часами Муссоліні, — казали, от за нього був порядок, був добробут…
Люди бояться свободи, бо то — відповідальність. Легше слухати, ніж діяти. Легше спокуситися на обіцянку, ніж робити. Люди стали духовно лінивими, їм стало важко завдати собі труду, щоби стати відповідальними за власне життя. Легше повірити обіцянці, що хтось подбає за тебе…
Для властолюбця легше, коли попит живиться образою чи втомою.
Властолюбцю не потрібні свободолюбні люди, мислячі люди. Він краще знає, як забезпечити добробут і справедливість. Бо він мудрий і досвідчений, він є початок і кінець усього. Люди мають тільки втішатися, дякувати за те, що він для них робить, співати в його славу.
І або ти йдеш за ним, або — ти його ворог…
Про ворогів
Пробачте, але, як казав отець Петро Біланюк, був такий філософ і богослов, — "Що ви мені кажете, що я не люблю ворогів своїх? Я люблю своїх ворогів. Я їм бажаю бути в небі. Але зараз".
Про свободу
Люди поранені духовно. Вони щиро прагнуть жити краще, але не знають, як.
Людей століттями позбавляли відчуття правдивої вартості свободи, власної гідності. Ми нарешті маємо вільну Україну, але вона не така, якою має бути. Бо ми все ще боїмося свободи, свободи думання, свободи рішень, свободи вчинків. Ми боїмося відповідальності, бо не поновили назагал відчуття власної гідності.
Чим більше ти маєш свободи, тим більше годен робити, чим більше робиш — тим більше ростеш. Багато людей бояться рости. Бо то потребує зусиль.
Мусимо виховувати в людей бажання свободи, прагнення цінувати свободу, мусимо переконувати людей, — щоби бути собою, треба бути свобідним.
Нам скажуть — а нащо воно, як маю що з'їсти? Якщо нас хтось усім необхідним забезпечить, то я цілком задоволений, нащо мати ту свободу? Я щасливий, бо не мушу щось рішати, бо рішають за мене. Як мені скажуть, що робити, — то дуже добре, радо то зроблю.
Добре. Але тоді твою долю зроблять за тебе. Всупереч твоїй волі і волі Божій.
Ми стали дуже покірні, бо ми стали дуже духовно ліниві.
Наш шлях до правдивої свободи є довгим і тернистим, на то воля Господня. Кожна зупинка на тому шляху — Божа підказка, треба навчитися тими підказками керуватися. Господь випробовує тих, кого любить.
Багато людей прямо бояться свободи. Багато людей відзвичаєні від свободи. Багато людей про те не думають, бо виховані в інший спосіб.
Ми дуже довго були під чоботом, під гнітом, під впливом. Ми були залежні від когось. Людей учили підкорятися. Нащо намагатися щось робити — сиди, мовчи, працюй, де скажуть, — а держава про все подбає. Ціла машина працювала на те, аби люди не хотіли свободи, бо тільки так система чулася у безпеці.
Знаю людей, які прагнули вільної України, а нині жалкують за комуністами. Бо комуністи вміли вести державу. А теперішні — не годні.
Вони не годні? Чи ми не годні? Може, ми гуртом дозволили їм залишитися такими або ж стати такими?
Як постала незалежність, то до влади прийшло чимало тих, хто боровся за вільну Україну. Прийшли — трагедія. Хтось спричинив великий хаос, хтось захопився різними вигодами. Багато є людей, які в совєцькій несвободі почувалися вільнішими. Свобода — то випробування. Свобода не постає на кличах, універсалах, маніфестах, вони можуть лише вказати на шлях до неї. Свобода — то дорога, то постійний труд.
Виховали кільканадцять поколінь, які відзвичаїлися щось здобувати. Багато хто не хоче бути свобідним. Багато хто розуміє свободу як можливість робити що хочеш. А то не є свобода, то є сваволя. Свобода брехати, обкрадати чи стріляти — не є свободою. Для мене свобода — то можливість чинити добро, можливість служити. Чим більше таких примірів служіння буде, тим більше людей то зрозуміють. Мусимо то повторювати, показувати своїм приміром. Кожна людина, яка про це не думала вчора, а задумалася сьогодні, — є велика наша перемога. Нехай цих людей буде стільки, скільки є. Нехай сотня, нехай навіть менше. Треба робити, і завтра буде більше.
Свобода не є сама в собі цінність. Свобода — це обставина бути людиною. Чим більше людей зрозуміють свободу як потребу чинити добро, тим більше добра вони зможуть зробити одне для одного, а гуртом — для цілої країни. Свобода є умовою, а не є ціллю. Свобода цілої України має складатися з частинок свободи кожного.
Свобода — то є вміння запитати і не лякатися шукати відповіді. Мусимо сумніватися. Треба говорити чітко, ясно, голосно про те, що діється довкола. Поставати проти несвободи, неправди. Справу тої Оксани Макар поховали би, якби нарід не притиснув.
Покірний не виступив би проти кривди. Несвобідна людина є покірна, навіть коли невдоволена.
Свобода дає можливість назвати лихе лихим, та свобода — то право не боятися із тим лихом боротися. Не бійтеся. Свобідний не мусить боятися.
Якби зі ста, чи скільки там в Україні університетів, чотири почали працювати без хабарництва, вони би, скорше чи пізніше, показали велику різницю, їх би проклинали всі хабарники. То був би ковток свободи, який для хабарника як отрута.
Свобода — то не тільки нарікати, що влада — то злодії, бандити, бозна-що. Свобода — то думання, як робити владу іншою.
Свобода не в тому, що не буде Януковича, а буде хтось інший. Свобода в тому, аби самим солідно застановитися (замислитися. – Ред.), якою буде Україна. Було б ідеально, якби влада то зробила, але влада має інші цілі — накопичити гроші. На них числити не можна. Опозиція показала себе слабою. Я не маю до них довіри. Є розумні люди. Але одиниці.
Президент, його адміністрація, Кабінет міністрів — то є продукти совєцькі. І опозиція, на жаль, переважно теж. Але же не мусимо чекати, поки вони всі помруть? Мусимо собі робити.
Україну ще тільки маємо збудувати. Свобода є поважний момент побудови держави. Ми робимо велику помилку, коли забуваємо про те.
Ми нарікаємо, що так багато людей продавали себе на виборах. Та є ціла політика — тримати людей убогими, духовно лінивими, покірним. Щоби люди не боролися. Мусимо то змінити.
Бідні надто бідні, аби боронити свободу. Вони, як довести їх до краю, не дай Боже, будуть хати палити. Багаті надто зіпсуті, аби боронити. Потрібно мати сильний середній клас, який буде захищати свободу, бо вона робить їх вільними.
Ми ще не маємо довгої традиції любові до справжньої свободи. Нам скажуть — а Січ? Кріпаки тікали до свободи, ставали вільними козаками. Але ж свободу вони не втримали. Якби весь нарід правдиво був волелюбним, то чому не весь нарід підтримав Мазепу? Мазепу зрадили свої. Був Мазепа, і був Кочубей. Василь Стус за ґратами лишався вільною людиною. Один дисидент казав мені, що навіть КГБ шанувало тих, хто не ламався. Стус не зламався, а бідний Тичина зламався. Я не хочу осудити, але мусимо про то пам'ятати.
Кажуть, нарід поки не готовий брати на себе відповідальність. Кажуть, ми є колосальними індивідуалістами, ми не є люди, які вміють працювати у спільноті.
Хто то є, кажуть, – українець? Українець мав свій хутір, і той хутір був самовистачальним. Наша земля є така багата, що добрий господар завжди міг себе прогодувати. Як змагатися за свободу для всіх, якщо стаєш кріпаком свого клаптика землі?
Нарікають, що ми втрачали можливість здобути чи втримати вільну Україну. Бо довго вчимося працювати разом, бо для багатьох свобода закінчувалася його парканом.
То кажуть, для виховання свободи потрібний батіг провідника. На мою думку, свобода може народитися як опір гніту, сваволі, але здобути свободу під примусом не можна.
Після Другої світової війни я жив у таборах біженців у Австрії. Литовці вміли свої справи розв'язувати спільно, українцям це давалося тяжко. Вони мали за плечима досвід державності, ми — ні.
Часами ми добре працюємо гуртом. З історії знаємо, що українські військові формації в різні часи були досить потужними. Проте творити, а не боротися гуртом ще не навчилися.
Дозвольте примір: дуже легко розбудовувати парохію, коли зводиться Храм Божий. Тою справою опікується ціла громада, кожна людина щиро хоче зробити щось корисне. Та коли храм збудовано, то нема того стимулу. Нащо зайво турбуватися, як воно вже постало? Але ж життя парохії не припиняється, як Храм Божий зведено. Воно ж тільки починається.
Якби мене запитали, що означає бути свобідним, я би не відповів одразу, хоч і вважаю себе вільною людиною. Але ж не почуваюся захищеним. Мене можуть заарештувати, або можу розділити долю Чорновола, бо хтось вирішить, що Гузар каже дурниці, людей псує. Бути свобідним і почуватися незахищеним — то є ознака того, що не живеш у країні, яка здобула свободу.
Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного — тільки вбити.
Аби стала свобідною, людині треба нагадати про гідність, вона мусить згадати про її ціну. Ми поки не цінуємо свободи достатньо.
Що треба робити — треба йти до молоді. Почати говорити з нею. Зацікавлювати молодь свободою. То є колосальний виклик.
Як побудувати насправді свобідну Україну? Думання і труд. Мають бути взірці — ті, хто годен власним життям довести, що таке бути вільним.
Отсюда: https://zn.ua/internal/lyubomir-guzar-budmo-oberezhni-derzhava-ne-postaye-na-krikah-i-klichah-308375_.html
Публикации
Математик
